Любомир Андрійович Дереш - Пісні про любов і вічність (збірник)

і, заскавулівши з болю, кинувся навтьоки. Окріп, яким облила мене стара товстуха, зробив мене навіженим. Не дивлячись поперед себе, я врізався просто в чоловіка, котрий заходив у двір. Від несподіванки я відстрибнув на кілька метрів, чоловік теж добряче налякався. Він подивився на мене суворим поглядом – то був красивий юнак з мужнім обличчям, одягнутий у біле. Через плече у нього була перекинута геть мокра шерстяна хустина. Від його погляду наче щось викрешувалося між нами. Син? Це міг бути мій син?

Молодий чоловік сердито перекинув хустку на інше плече і притупнув ногою, аби відігнати мене. Я, підібравши зад, чкурнув поскорше з двору й, обпечений, вибіг просто під дощ.

Я плентався вулицею, нічого не зауважуючи. Спина ниділа болем. Дощ охолоджував попечені рани, з моїх очей, здавалося, теж бігла якась вода. Я спробував пригрітися під навісом крамниці, та отримав від господаря такого копняка під зад, що довго потім ще біг, підвиваючи, вулицею, здіймаючи бризки води та багна, що летіло на перехожих.

А все ж мені не було куди бігти.

Сам не тямлячи, що роблю, я побрів під зливою, що перетворилася на тяглий дощ, до ріки, сірої від ударів дощу, що збурював її поверхню. Я надумав утопитися – пощо ходити мені? Дарма лише відбираю хліб у гідніших.

Я огледівся навколо і, впевнившись, що ніхто не заважатиме мені, зайшов у жовті води Ямуни. Течія була такою сильною, що дуже скоро ріка відірвала мене від дна і кудись понесла. Я ж намагався віддатися їй настільки, аби інстинкти мої зрадили мене, а темні води поглинули мою сум’ятну душу. Врешті, під круговертю течії я відчув, що мене винесло на середину ріки – було однаково далеко як до одного берега, так і до іншого. Можу собі уявити, як кумедно я виглядав зі сторони, – собача морда, що намагається наковтатися пінистих хвиль і заштовхнути себе глибше під поверхню. Я дзявкнув, аби випустити з себе повітря, і підводна течія, наче почувши моє бажання, вхопила мене і потягла кудись глибше. Перед моїми очима закружляли то темна пляма дна, то світла пляма поверхні. Я бачив, що поринаю дедалі глибше на дно, в холодні води, від яких починає судомити лапи. Роблю над собою зусилля і стримуюсь, аби не гребти на поверхню, – ще трохи, і я відв’яжу себе від цього життя, відклеюся від нього і попливу кудись на іншу поверхню, наче бульбашка повітря. Я повільно осідав на дно, моє тіло смикалося в передчутті близького кінця, та якийсь різкий, холодний спокій раптом оповив мене, і мені стало геть байдуже, що станеться зі мною потім. Я вже розпрощався зі світом.

Я опускався на дно і майже в цілковитій темряві розгледів, що плавно сідаю на поверхню шару намулу. Товсті соми злякано розбігалися по норах, дух мій, здається, от-от мав виплутатися з обіймів дихання. Незрозуміле священне тремтіння огорнуло мене, і мені здалося, що я вже переступив межу, за якою закінчувалося життя, і увійшов у води, де не буває смертних. Я опускався до ніг велетенського ідола у вигляді йога, вкритого намулом і водоростями. Тонке, обвите жилами, висохле тіло в три людські зрости, борода, переплутана з водяним мохом, довге волосся – не зустрічав скульптури, більш реалістичної, аніж ця, – та й кому зайшло би до голови ставити це божище на дні ріки? І так, падаючи на саме дно повз цю скульптуру, відчуваючи, як свідомість моя от-от освітиться пітьмою безпам’ятства, я упав просто перед зображенням дрімаючого йога. Велетенська скульптура розплющила очі.

І замість того, аби відчути жах і холод від зустрічі зі смертю, я побачив щось зовсім інше, неземне в цьому погляді. Я побачив у цих очах себе самого. Йог дивився на мене з любов’ю. Він був одночасно нескінченно далеко й дуже близько, видавався суворим і могутнім, а водночас – тендітним і діткливим. Я вирішив: нехай ці дивовижні очі, що їх я зустрів на глибині десять метрів, стануть останнім, що я побачу в своєму житті. І велике, нескінченно велике світло заполонило в той самий момент мій розум. Я відчув, що незрима сила потужно виштовхує мене з-під води, і стрімко став наближатися до поверхні. Уже перед самим виходом з темряви я сам став допомагати лапами цій силі, вилетів на поверхню, і пащека моя радісно розкрилася назустріч повітрю.

Що то був за екстаз – іще раз вдихнути! Я загрібав лапами, викашлював воду з легенів, у голові тьмярилося від зустрічі зі смертю, але серце сяяло так, наче я зустрів найпрекраснішу річ у своєму житті.

Я не зрозумів, що сталося зі мною. Та було ясно як день: тепер я став чимось більшим, ніж просто псом. Я зрозумів щось, на що в мене не вистачало слів, але я хотів зберегти це відчуття до самої смерті. Я не міг забути цього погляду, яким дивився на мене йог, що сидів під водою. Заради цієї мудрості, яку він влив у мене, варто було народитися в цьому брудному світі і витерпіти все.

Видершись на берег, я довго відкашлювався, а потім лежав знесилено на траві. У мені не залишилося моці зіпнутися на лапи, у голові шуміло, в носі крутило, лапи вело кудись убік, я падав, після чого мене знову нудило водою.

Врешті, переживши усе найтяжче від свого невдалого (чи то, радше, несподівано вдалого) пірнання, я зумів звестися на рівні й побіг куди вели очі. Течія віднесла мене доволі далеко від місця, де я збирався опинитися, і я не впізнавав навколишньої місцевості. Я зрозумів, що назад, у старе життя, до Чарлі та моїх друзів вороття вже немає. Переді мною була дорога і були дні, дані для того, аби пройти їх назустріч невідомому – назустріч тому люблячому поглядові, який зігрів мене й виштовхнув на поверхню.

4

Я не зміг (та й не шукав особливо можливості) повернутися в місто, де ми розлучилися з Чарлі. Я не сказав йому: «Бувай», а він, я певен, не шукав би мене, якби сам опинився у схожій ситуації. Я рушив туди, куди вів мене мій внутрішній компас, куди він вів тисячі, мільйони інших маленьких життів-світлячків, куди поверталися всі голівки квітів, – він вів мене на схід. Щоранку, отямившись від сну, коли ще було геть темно, я відчував, як прокидаються хащі, де я зупинявся на ніч. Спершу замовкали нічні птахи, смурні та поодинокі, знавці молитов до коханого, а потім, у час тиші та рівноваги,